Сьогодні, 26 квітня, виповнюється  31 рік з дня аварії на Чорнобильській атомній електростанції - однієї з наймасштабніших техногенних катастроф у світі.

Пройшло більше ніж три десятиліття, і все менше уваги приділяється людям, які, дійсно, проявили героїзм, і при цьому -  більшість з них ніколи не вважали себе героями.

Вони лише стали на захист країни та своїх сімей.

Самі «чорнобильці» кажуть, що з кожним роком стає менше людей, які дійсно були там.

Але є громадяни, хто має «липові» документи і пільги, і які ніколи не бачили атомної станції. У кожного свій Чорнобиль…

Сьогодні наша розмова буде з Віктором Добрицею - людиною, яка в той страшний квітень 1986 року була відправлена на ліквідацію наслідків Чорнобильської АЕС.

- Віктор Павлович, розкажіть, будь ласка, про себе.

- Народився я в 1951 році у Чернігові, в сім’ї працівників міліції.

У 1973 році закінчив Львівське пожежо-технічне училище МВС. Пізніше, у 1979 році, закінчив Московську вищу інженерну пожежо-технічну школу. 

Після навчання я весь час пропрацював у Чернігові й у 1994 році, маючи вислугу 23 роки, був комісований за станом здоров’я.

Після Чорнобиля я отримав інвалідність.

- Де застала Вас сумна звістка про трагедію на Чорнобильській АЕС?

- В той час я працював начальником першої пожежної частини в м. Чернігові.

26 квітня 1986 року в нашій частині проходили чергові змагання з пожежно-прикладного спорту. Під час змагань начальника управління Іванцова викликали до телефону. Хвилин через 5 він повернувся і попросив зупинити змагання. Він повідомив усіх, що сталася аварія. Це було близько 12 години дня. Хоча чутки про те, що не все в порядку на ЧАЕС, ходили ще зранку.

Офіційно не було жодної інформації. Горбачов виступив лише 3 травня з заявою щодо аварії.

- Звідки брали інформацію про ліквідацію аварії на атомній станції?

- Як це не дивно звучить, але в пожежних училищах нас цьому вчили. Там ми проводили різні розрахунки і отримували усі необхідні знання.

Ще до вибуху в кожній машині знаходився прилад, яким ми раз на тиждень вимірювали радіаційний фон.  

Як такої паніки і хаосу не було. У керівників підрозділів, які були розташовані в Прип’яті, взагалі була спеціальна підготовка. Вони дуже добре орієнтувалися в таких питаннях і знали, як себе поводити в цій ситуації.

- Коли почали виїжджати перші пожежники на місце аварії?

- 27 квітня вже три наших пожежники були на станції. 26-27 квітня київські рятувальники загасили графіт, що горів. А з 28 квітня по 1 травня включно на місці аварії нікого не було.

Керівництво не могло прийняти рішення, що саме робити.

26 - 27 квітня відбулася масова евакуація населення Прип’яті та сусідніх сіл. Тоді було вивезено близько 46 тисяч чоловік.

27 - 28 працювали "вертольотчики". Їхня база дислокувалась на аеродромі у Півцях. У гелікоптери грузили мішки по 6 тонн з доломітовою і свинцевою мукою, які скидали на реактор. Самі "вертольотчики" отримали дуже велике опромінення. Вони пропрацювали недовго, всього 2 дні.

Адже після їхнього польоту над Черніговом залишався великий шлейф:  гелікоптер зависає над реактором, скидає мішки. В цей час він отримує велике опромінення, і на нього сідає радіоактивний пил.

Коли гвинтокрили повертались на аеродром, з них злітав цей пилок, і спеціальні прибори показували радіоактивний коридор в районі вулиці Одинцова. Пізніше, через це їм і заборонили літати над Черніговом.

- Хто першим прибув на місце аварії?

- Першими на місце аварії 2 травня прибув зведений загін від Чернігова. Тоді поїхало близько 300 чоловік  під керівництвом Івана Дрижака.

Майже одразу виникла проблема – під реактором зібралася велика кількість води. Температура там була близько 1000 градусів. Першим завданням було негайне відкачування 8600 кубометрів води. Вона могла спричинити обвал тонн збагаченого урану.

Якби це сталося, то на сотні кілометрів навколо АЕС виникла б пустеля.

Було безліч рішень, як правильно і швидко відкачати звідти воду. Іван Дрижак запропонував найбільш простий і ефективний тоді спосіб – використовувати пожежні машини. Він сам провів усі розрахунки, розробив маршрут руху, і відкачку вони успішно провели.

Також в той час виникало багато пожеж, і саме його загін загасив, так званий, «рудий ліс». Біля станції ріс хвойний ліс. Коли відбувся перший викид радіоактивних часточок – ліс змінив колір хвої: вона стала яскраво-жовта.

Загін Івана Дрижака пропрацював до 10 травня.

Нажаль, Івана Олексійовича не стало у грудні 2012 року. На його честь на фасаді будівлі 5-го Державного пожежно-рятувального загону в м. Прилуки відкрито меморіальну дошку.

Паралельно з Іваном Дрижаком працював загін Анатолія Григоренка, якому довелося виконувати найважчу роботу.

Його команда провела випробування латексної плівки – суміші, яку виготовляли вручну. Коли за допомогою її здійснюється полив, то рідина стає плівкою, чим не дає розлітатися частинкам.

Якщо на цьому місці є 10 мкР, то плівка не дасть більше поширюватись. Використання цієї плівки в подальшому стало на промисловий потік.

Під час перебування Григоренко отримав велику дозу опромінення і, згодом, помер у віці 36 років.

На його честь в мікрорайоні Олександрівка названа вулиця, а в минулому році відкрили меморіальну дошку на пожежній частині №2 по вул. Жабинського, де Анатолій Іванович працював начальником 2-го загону воєнізованої пожежної охорони.

- Хто змінив ці два загони?

24 травня 1986 року на місце аварії приїхав батальйон, який я очолював. Він повністю складався із пожежників. Середній вік хлопців, які були у мене в батальйоні, – 20-35 років. Це були юнаки, які вже відслужили строкову службу в Радянській армії в пожежних підрозділах.

Люди працювали 2-3 дні і потім їх відвозили до шпиталю. Режим роботи був жорсткий.

Я почав роботу з  237 пожежниками і з 21 я покинув місце аварії 8 червня. Усі інші на той момент були живі і знаходилися в столичному шпиталі.

- Чи видавали пожежникам якийсь спецодяг для ліквідації пожежі?

- Хлопцям видавали прості «байовки» - брезентовий плащ і  каску. Це звичайний одяг, який вдягає пожежник під час пожежі.

Як такого захисту від радіації не існує. Гамма-опромінення дуже сильне. Бетонна 10-ти метрова стіна миттєво просочується. Чим менше знаходишся під цим опроміненням, тим менше отримуєш дозу, -  і тим швидше прийдеш до тями.

Згідно дослідження, проведеного військовими, людина в стані алкогольного сп’яніння отримує дозу радіації в 3 рази менше, ніж той, хто не вживає спиртного. Про те, що горілка сприяє зменшенню радіоактивного забруднення людського організму, нам було відомо і раніше. І тому знайомий доктор порекомендував вживати «радіаційних 100 грам», як ми їх тоді називали.

Здебільшого, після повернення з пожежі, у більшості чоловіків з’являлася нудота, блювота, підвищувалась температура тіла, червоніла шкіра, сльозились очі.

Це були перші ознаки радіоактивного опромінення великою дозою. Спільно з лікарем батальйону ми приймали термінове рішення про відправку цих людей в м. Київ до Центрального шпиталю МВС.

Частенько згадую молодого юнака 22-24 років, якого відправили в шпиталь з ознаками променевого опромінення. Він постійно цікавився у мене, чи встигне він на власне весілля в червні місяці, чи не затримають його там. При тому, що його самого хитало  від температури і нудоти, по почервонілій шкірі текли мимовільні сльози. Пройшов час, я, нажаль, не знаю більше про його долю, - чи встиг він на весілля, страшно думати про його дітей та їхні долі. Хочеться вірити, що у нього все в порядку.

- З якими проблемами стикнувся Ваш батальйон на місці?

- Перша проблема, з якою стикнувся мій батальйон - мобілізацію проводило Міністерство оборони, а ми виявилися під керівництвом Міністерства внутрішніх справ. Вони не могли між собою домовитися: хто і як повинен нам постачати їжу, усе необхідне спорядження і техніку. Перші дні навіть хлопцям не було що їсти.

Я був вимушений їхати у Київ, в Міністерство, і піднімати це питання. Вже наступного дня в розпорядження батальйону прибув багатотонний холодильник,  який був завантажений нормальними калорійними продуктами харчування і мінеральною водою.

Усе це було вкрай необхідне для наших хлопців, адже їх організми від тяжкої фізичної роботи зневоднювалися в захисному костюмі і обов’язковому респіраторі. Також і на вулиці в той час була температура 25-30 градусів.

- Чи були тоді в Чорнобильській зоні жінки?

- Були, так звані санітарні ланки, в яких набирали жінок, хоча до медицини вони не мали жодного відношення. Це було партійне рішення. Всього було близько 20 жінок.

- Як контролювали, хто і скільки отримав опромінення?

- При досягненні по існуючим тоді нормативам 25 рентген, людина вже в зону не допускалася. У кожного на шиї висів дозиметр, і, якщо пожежник отримав «свої» 25 рентген, то його виводили із зони.

І ми цього суворо дотримувались. Знімався цей контроль через електронний засіб, який знаходився при 5-й бригаді хімічного захисту. Там фіксували, хто і скільки отримав опромінення. Скажу без перебільшення: чітко організований контроль врятував не одне життя.

Однак, на нас, керівників батальйону, це не розповсюджувалося. На місце аварії я виїжджав тричі, і в мене постійно було зафіксовано 30 рентген, але мені відповіли з цього приводу: «Ти командир і повинен залишатися тут. А якщо покинеш це місце - ми тебе арештуємо і посадимо».

Доза 25 рентген при нашому режимі роботи накопичувалася за 2-3 дні. Розуміючи усю безглуздість і абсурдність даної вимоги, ми були вимушені виїжджати в зону, залишаючи наші електронні накопичувачі в наметі батальйону. Тому ніхто не може зараз сказати, яку реальну дозу опромінення ми тоді отримали. Одне лише скажу: вона набагато більше від норми, і це, в подальшому, позначилося на здоров’ї.

- Зараз існує мобільний зв'язок. А як раніше виходило оперативно доповідати один одному термінову інформацію?

- Тоді на кожній пожежній машині були радіостанції, і тому усю необхідну інформацію ми отримували своєчасно.

- Коли була повністю ліквідована аварія на ЧАЕС?

- Ліквідувати повністю наслідки аварії на ЧАЕС неможливо. Цього не буде ніколи. Розпад радіоактивних частинок - декілька тисяч років. Хоч вони і прикриті землею, бетоном, але все одно, - воно усе небезпечне. Зона буде існувати ще дуже довго.

І сьогодні там знаходяться пожежні загони на постійній основі, адже періодично там виникають невеличкі пожежі.

Чернігову і так дуже повезло, - він не потрапив під сильне опромінення. Є легенда, що мощі Святого Феодосія врятували місто від цього.

Перші 10-20 днів, коли був максимальний викид радіоактивних речовин, вітер дув у сторону Житомирської області і Білорусії. Вони і постраждали тоді найбільше за всіх. А до Чорнобиля у нас всього 70 км по прямій.

У той страшний час ми усі просто працювали, не думали про те, що нас чекає, не задумувались про нагороди.

Пройшов час, вже забуто багато імен і прізвищ, забуваються обличчя, але і зараз хочеться сказати добрі слова на їх адресу...

Фото з особистого архіву та з мережі інтернет

Ольга Тіхонова