«Страху не було зовсім. Було не приємно усвідомлювати, що знаходишся в оточенні», - згадує Костянтин Климік, розвідник з позивним «Канібал».

З відпустки на війну

Костянтин був призваний до військової служби 19 березня 2014 року.

- Про те, що на мене чекає повістка, мені сказала моя сусідка. Коли я прийшов до військкомату, мене запитали: «Ви будете забирати повістку?». Цього ж дня я був розподілений до 1-ї танкової бригади у роту розвідки і відправлений у Гончарівськ. До цього я служив два роки у Національній гвардії України строковиком, тому вже мав військову спеціальність.

Разом з Костянтином у роті було близько 100 хлопців, які також мали військовий досвід і добре розуміли, куди прийшли.

Спочатку у Гончарівську вони згадували забуті у громадянському житті навички та набували нових знань. Потім відпрацьовували їх під Прилуками в польових умовах. Коли розташувалися у Охтирці, Костянтин отримав короткострокову відпустку додому.

- Добрався я автостопом до Чернігова дуже швидко. Наступного дня мені подзвонили і спитали, чи їду я зі своїми хлопцями. Я погодився. Ввечері того ж дня я вже був у ніжинському аеродромі. До речі, це було 5 червня 2014 року.

На місце ми прилетіли вже під ранок. Те, що ми прибули у Луганський аеропорт, мені сказав пілот літака. Я вже знав, що він оточений. Завдання було: утримати аеропорт у функціонуючому стані. Страху не було. Було лише неприємно усвідомлювати, що знаходишся в оточенні. До того ж, якщо хтось захворіє, то кваліфікованої медичної допомоги не буде.

Чотири міномети та хатинка

Костянтин каже, що спочатку стріляли небагато, але з кожним днем інтенсивність збільшувалась. Стріляли, в основному, ввечері та зранку, хоча логіки в обстрілах не було.

- Коли ми прибули, там вже були дві бригади львівських та дніпропетровських десантників. Людей було небагато, а територія аеропорту достатньо велика. Тому після нас прилетіло ще два літаки з військовими.

Підрозділ охороняв станцію ПММ. Для того, щоб туди не бігати під мінами, військові облаштували для житла хатинку, де раніш тримали кролів. Барикади зробили з ящиків для одягу робітників, замінували периметр.

Кожен вечір хлопці готувалися до бою. На озброєнні в них було лише чотири міномети, якими вони могли відповісти на стрілянину противника.

Не дивлячись на оточення, їжі всім вистачало. Готували військові кухарі непогано. Щоб зайвий раз не ризикувати життям всього підрозділу, домовилися ходити до їдальні по черзі й брати їжу для себе та товаришів.

Забирали їжу та озброєння, ризикуючи життям

- Після того, як ми прибули, аеропорт ще чотири дні повністю функціонував. Навіть можна було купувати їжу та напої. Потім сепаратисти пред'явили нам ультиматум: здати аеропорт. Ми, звичайно, не погодились. Після цього вимкнули світло, зупинилися водяні насоси. На щастя, ми знайшли пожежні водойми, які були наповнені водою майже повністю. Тому залишити нас без води у противника не вийшло.

Одного дня, коли повинні були прибути три літака, прилетів лише один. Потім з’ясувалося, що другий літак був збитий, а третій приземлився в іншому місці.

- Це був для нас величезний удар. Після цього туди не прилетів більше жоден літак. Нестачу боєприпасів, їжі та води поповнювали завдяки куполам, які скидали літаки з великої висоти. Іноді ці купола відносило на територію між нами та селом Первомайським, яке було під контролем сепаратистів. Доводилось забирати їх звідти по темноті.

Костянтин згадує один такий випадок

- Ми вийшли у відкрите поле, а справа почала працювати артилерія противників. Сховатися нікуди. До того ж, командир попередив, що невдовзі почнуть стріляти «Гради». Тоді я зрозумів, що потрібно швидко бігти, щоб залишитися живим.

Коли до них нарешті пробили коридор, хлопці дуже зраділи. До них приєдналися танки та артилерія. Тепер вони могли гідно відповісти противнику.

Костянтин каже, що обстрілювали їх багато. «Гради» працювали кожен день. Та й міномети не давали розслабитися.

- Одного разу мінометний обстріл тривав аж сім годин без перерви. Потім прилетіла пара літаків Су-25 і швидко припинила цей обстріл, двома ударами по противнику, - згадує розвідник.

Не вистачало інформації

Костянтин каже, що не вистачало лише інформації про бойові дії, які йдуть навколо. Був телевізор, але він показував лише російські канали.

Поки не почали глушити телефони, постійно тримав зв'язок із рідними, які його дуже підтримували.

Також розвідник додав, що завдяки кваліфікованому командуванню в них майже не було втрат.

Але все ж одна була. Це капітан Євген Лоскот, дуже гідний, відчайдушний та сміливий боєць, про якого з болем і водночас із гордістю згадує «Канібал».