За останні десять років з карти України зникло 268 населених пунктів. У разі проведення анонсованої адміністративної територіальної реформи зникнуть ще десятки.
До територіального переділу українцям не звикати. За минуле століття подібне відбувалося не раз. Активне територіально-адміністративний поділ почалося в країні в 30-х роках 20 століття.
У 1932 році до України додалася Донецька область, створена з частин Дніпропетровської та Харківської, і Чернігівська, створена з частини Київської області.
У 1937 році шматок Київської області перетворили на Житомирську область, з частини Вінницької була створена Кам'янець-Подільська, з частини Одеської області - Миколаївська, а з частини Харківській - Полтавська область. У 1939 році на частині роздрібнили Донецьку область, виділивши з неї Ворошиловградську і Сталінську. У тому ж році з частини Дніпропетровської області була створена Запорізька, з частини Миколаївській - Кіровоградська, а з частини Харківській - Сумська. 
Найсерйозніші зміни в устрої України сталися наприкінці 1954 року, коли при владі був Микита Хрущов. Тоді на честь трьохсотріччя возз'єднання України і Росії до складу України увійшла Кримська область Росії, а в Україну на базі Київської, Полтавської та Кіровоградської областей з'явилася Черкаська.
При поділі областей і районів мало хто турбувався про демографічні, ментальних або історичних нюансах. Різали «на око». Штучний і не завжди уважний розподіл областей призвів до того, що зараз частина районів тієї ж Черкаської області знаходяться на одному березі Дніпра, частина - на іншому. До речі, в 50-х роках в Черкаській області було 30 районів. Зараз їх стало на 10 менше.
На прикладі цієї області можна побачити, як бездарно приймалися рішення про те, якому місту бути райцентром, а який повинен зникнути з лиця землі. Після чергової реформи в 1959 році райцентром замість Ірклієва став Чорнобай. Корінні жителі та історики так і не зрозуміли, навіщо було переносити райцентр з Ірклієва, де знаходиться річпорт на Дніпрі, більшість підприємств і через який проходить траса Київ-Дніпропетровськ.
За статистикою, за останні 10 років з карти України зникло 268 населених пунктів. У Криму 7 сіл знаходяться на межі зникнення. Наприклад, на Кіровоградщині за останні чотири роки зникли 9 сіл.
А в Чернігівській області ситуація взагалі катастрофічна. Демографи прогнозують, що якщо тенденція до вимирання та міграції населення продовжиться, то через 50 років область зникне з карти України.
Судячи з усього, благі наміри влади, яка починає територіальну реформу, полягають в тому, щоб «врятувати» депресивні райони, зробивши їх «придатками» до більш успішних. Про те, що райони треба об'єднувати, заговорив ще регіональний віце-прем'єр Віктор Тихонов.
У квітні минулого року він заявив, що «укрупнення територіально-адміністративних одиниць не уникнути» і що «перспективу мають тільки великі міста». Він навіть дав рецепт, як місцеві бюджети можуть бути збільшені «за рахунок збільшення переліку місцевих податків» і «підвищення ставки оподаткування».
Одеський губернатор Едуард Матвійчук запропонував почати територіальну реформу зі своєї вотчини, і скоротити кількість районів в Одеській області з 26 до 17.
До речі, Одеська область - одна з рекордсменів за кількістю районів. Більше тільки у Вінницькій - там їх 27. Зате в Чернівецькій - всього 11. Чи буде при поділі-укрупненні враховуватися різниця в кількості і величиною районів, демографічна ситуація в кожному з них, їх історичне значення, або ж усіх будуть стригти під одну гребінку, - питання відкрите.
У цій реформі є ще один важливий аспект - політичний. Якщо в рамках адміністративної реформи, коли «технічно» позбуваються від обридлих або неугодних чиновників, мова йде про політику «дрібно-побутову», то у випадку з територіальною реформою замахнулися на національний рівень. 
У тій же Одесі, як стверджують місцеві журналісти, губернатор не даремно запропонував «урізати» саме північні райони області. Справа в тому, що одеська північ на президентських виборах менш активно підтримував Віктора Януковича, ніж південь. Можливо, це стало однією з причин того, що вони потраплять під роздачу. 
Можна припустити, що аргумент лояльності на виборах стане якщо не головним, то не останнім, коли буде прийматися рішення про те, які райони вважати «депресивними» і приєднувати до «перспективних».
За аналогією - ситуація зі школами в Східній Україні. Влада стверджує, що, приймаючи рішення про закриття шкіл, керується виключно кількістю учнів. Як тоді пояснити випадки, коли більш численні українські школи приєднували до російських, в яких кількість учнів менше?
Крім того, не секрет, що великі населені пункти і міста частіше русифіковані. Якщо влада буде механічно укрупнювати райони, жертвуючи маленькими самобутніми, споконвічно українськими, містечками і селами, це може призвести до повного їх зникнення. І, як глобальний наслідок - розмивання української нації.
Сумнівів у тому, що територіальна реформа в країні назріла, немає ні в кого. Але з якою метою вона робиться? Чи є прозорі критерії для визначення - які райони повинні залишитися адміністративними одиницями, а які зникнуть? Адже одна справа, якщо реформа проводиться для того, щоб дійсно обчислити депресивні райони, провести грамотну політику щодо їх приєднання до більш успішним сусіднім, при цьому, не обмежуючи прав мешканців потрапили під реформування районів на медичну та правову допомогу, на навчання і т.д.
І зовсім інша, якщо мета реформи в тому, щоб, по-перше, розквитатися з тими населеними пунктами, які на президентських виборах підтримували інших кандидатів, а, по-друге, створити округи, в кожному з яких буде намісник президента. Як у Росії.