Федору Задєреєву виповнилося 11 років, коли у Кобилянці, що поблизу селища Седнів на Сіверщині, розпочався Голодомор. Той голод не був спричинений посухою чи неврожаєм. Він став результатом тогочасної політики радянської влади під керівництвом Йосифа Сталіна, метою якої був геноцид українського народу.

Дитинство Федір Задєреєв провів у рідному селі Кобилянка на Сіверщині. Його родина змогла вижити в голодні роки, хоч і не була заможною.

«Я народився за власним бажанням 1 лютого 1921 року в Чернігівській губернії, на річці Снов, яка впадає у Десну. По ній раніше навіть плавали судна», - нині 99-річний Федір так жартує про своє народження.

У 1920-х роках Кобилянка процвітала: сюди приїжджали майстри-ремісники з усього регіону, кравці, продавці різноманітного краму. Чоловік згадує, що багато послуг і товарів можна було отримати «під чесне слово». Наприклад, селяни могли віддати шматок шкіри чоботарю без грошей і розписки, а через три місяці він привозив їм готовий виріб. Або ж могли отримати сільськогосподарський реманент, а розплатитися за нього пізніше.

А потім прийшла примусова колективізація і Голодомор. Людей не просто перетворили на рабів – їх вирішили фізично знищити.

Смерть дідуся, що просив у Федора їсти майже 90 років тому, він досі собі не пробачив. Його батьки рятувались за 100 км у Білорусі, щоб принести картопляні очистки від родичів, – там сільське населення не винищували і їжу не забирали.

Бувало що Федір залазив у чужу хату в селі, щоб вкрасти хліб. А потім ховався в полі за селом, щоб ніхто у нього цей хліб не забрав. Хоча від часу, коли він боявся вмочити пальця в сметану, пройшло усього кілька років.

Він таки вижив у Голодомор, але суспільство вже було геть іншим. Федір розповідає про те, як він пішов у місто і крав на базарі пиріжки. А коли їх схопила міліція і поставила працювати на макаронну фабрику – почав гризти сухі макарони.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ДОВГОЖИТЕЛЬКА З ЧЕРНІГІВЩИНИ ВІДЗНАЧИЛА 101-ИЙ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

Чоловік згадує, що в 15 років підробляв в лазні, миючи спини вищому керівництву і тоді він вперше отримав гроші, зароблені власною працею. Ба більше, вперше зміг потримати грошові купюри в руках.

«Начальник виписав мені аванс грошима. Я раніше їх і в руках не тримав. Пішов тоді до їдальні. Ніколи той момент не забуду. Замовив я дві тарілки. Тарілку супу і макарони, картоплю з цибулею, і все це маргарином засмачене. Велику таку тарілку влупив. Наївся і думаю, що живу, немов генерал. Наче в іншому світі. Посидів-посидів і ще одну тарілку замовив. Запам’ятав це на весь свій вік. І пішло далі моє життя», - розповідає Федір Задєреєв.

Придбав нове пальто, сорочку, картуз і чоботи. Згадує, що коли приїхав додому, все село збіглось подивитися на нього. Ще за кілька років Федір влаштувався на Чернігівську фабрику музичних інструментів. Його поселили в гуртожиток, і відтоді він мав стабільний дохід і міг залишатися в місті.

«Особисто я пішов із села. Мені тоді було років чотирнадцять-п’ятнадцять. Я врятувався від усього цього, тому що у селі далі голод продовжувався, харчів не вистачало і тим хлібом, що був, ніхто не наїдався. Я ж пішов, віднайшов свій шлях. Вважаю, що мені пощастило», - розповідає чоловік.

За матеріалами видання Ukraїner.