Рік тому півсотні бійців зведеного загону міліції Чернігівщини вдалося не лише вийти з оточення з-під Дебальцевого, а й завдати втрат сепаратистам та захопити ворожу техніку.

Про службу правоохоронців на Сході, про Чорнухине, «віджатий» «Урал» і штаб­квартиру Мотороли — усе це розповіли безпосередні учасники подій.

Побував у лігві Мотороли

36­річний Олександр Бредюк, командир роти поліції громадської безпеки особливого призначення (колишній «Беркут»), на Схід України у складі зведеного загону їздив сім разів. У Чорнухиному, що за 8 км від Дебальцевого Донецької області, бував не раз. Поїхав він туди і минулої зими, потрапивши в ротацію перед тією, коли нашим довелося виходити із селища.

— Ми застали початок «дебальцевської епопеї»*. Десь після 19 січня 2015-­го в наш бік почалися постійні обстріли. Коли на початку лютого приїхали бійці нам на заміну, вони були шоковані тим, що коїлося навкруги. Особливо ті, хто бував у Чорнухиному до цього.

— А як саме ваш загін повертався додому?

— Нам пощастило проскочити ростовську трасу, яку за два дні сепаратисти перекрили, захопивши перед цим найближчі населені пункти.

— Ви виїжджали автобусом?

— Ні, «Уралом». Ним же частинами перевозили тих, хто приїхав нас міняти. Вони доїхали до Дебальцевого автобусом, а звідти до Чорнухиного — «Уралом». Так само переїжджали і ми, але в зворотному напрямку.

— Мова йде про той самий «віджатий» у сепаратистів «Урал»? Як він у вас з’явився?

— Саме про нього. Це був десь кінець червня 2014­го, моя друга ротація. Ми разом із військовими заходили в Миколаївку (Миколаївка стала одним із ключових пунктів ополченців ДНР. Але 4 липня 2014 року місто було повністю взяте під контроль силами Національної гвардії і спецназу МВС. — Авт.). Після зачистки перед нашим зведеним загоном поставили завдання — взяти під контроль Миколаївку, виконуючи функції міліції (охорона громадського порядку, запобігання мародерству тощо). Потім нас розбили на розшукові групи.

— І що мали робити розшукові групи?

— Зачистка міста пройшла, але була інформація, що десь залишаються поранені бойовики. Хтось просто сховався. Також там було багато їхньої техніки. Ми мали всіх і все розшукати.

Ми вийшли на одну будівлю на околиці міста. Виявилося, що це було місце дислокації Мотороли (командир терористичного батальйону ДНР «Спарта», справжнє ім’я — Арсеній Павлов. — Авт.) та його підрозділу, яке вони покинули, проте деякі речі залишилися. Там ми знайшли подарункові вимпели, листівки з написом «Моторолі на пам’ять» тощо. Обходячи цю будівлю, хлопці спустилися в яр і побачили «Урал», був ще й КамАЗ, але розбитий і спалений. «Урал» же тільки трохи посікло осколками, був пробитий радіатор. Ми його евакуювали на станцію, де хлопці «Урал» підремонтували. Він потім стільки разів нас виручав!

* Із квітня 2014 року Дебальцеве перебувало під контролем бойовиків. Та наприкінці липня українським силовикам вдалося повністю заволодіти містом і утримувати його. У січні­-лютому 2015 року бойовики почали наступ на місто, взявши за мету утворення «Дебальцевського котла». 18 лютого населений пункт був узятий силами незаконних збройних формувань, які оголосили про встановлення контролю над містом. Генерал армії України Віктор Муженко після всіх подій під Дебальцевим говорив про те, що тоді росіяни також ввели свої підрозділи, в тому числі й спецназ, бо сил бойовиків не вистачало.

Екстрим на «Уралі»

Для нині 26­річного поліцейського-­водія роти поліції громадської безпеки особливого призначення (взимку 2015-­го він був бійцем спеціального підрозділу судової міліції «Грифон») Олександра Василенка перша ротація відбулася у вересні 2014­го. А друга припала якраз на той час, коли події під Дебальцевим були найгарячішими.

— Між цими двома ротаціями різниця була величезна. Коли ми приїхали в Чорнухине вдруге (щоб змінити ротацію, де був Олександр Бредюк. — Авт.), все навкруги було розвалене. Нам навіть довелося жити у підвалі, а не на першому поверсі, як раніше, бо наша територія також була розбита. Сепаратисти на той момент добре пристрілялися і влучали під самий поріг (правоохоронці дислокувалися в будівлі поряд із колонією для ув’язнених. — Авт.).

Олександр вивозив своїх побратимів на мирну землю.

— Розкажіть про той день, коли вам дали команду виходити з Чорнухиного.

— 17 лютого десь о четвертій дня я дізнався, що ми будемо виходити. Я підготував «Урал» (той самий, «віджатий» у сепаратистів. — Авт.) і причіп до нього. Ми поскладали речі, завантажили людей і стали чекати наказу. Виїхали з бази близько одинадцятої.

— Вивозили людей лише «Уралом»?

— В основному так. Окрім нього, у нас ще був мікроавтобус Volkswagen (там десь восьмеро сиділо) і дві легкові машини — Nexia та Skoda, в які також сіло по кілька людей.

Очолив у Чорнухиному цю нашу невелику колону я, бо найкраще знав дорогу. Коли ми вже на трасі на перехресті приєдналися до колони військових і вони нас почали вести, нам кілька разів довелося розвертатися серед дороги через те, що заблукали. А на «Уралі» з причепом на вузенькій дорозі, по краях якої — круті спуски, це було вкрай непросто. Ох і попокрутився я тоді! Навіть довелося з’їжджати вниз у поле і заїжджати назад на дорогу. Мало причіп не перекинувся! Екстрим ще той!

До речі, ми в «Урал» ще людей дорогою підбирали. У військових зламалася машина, вони її відігнали на узбіччя і пересіли до нас. Також довелося спостерігати таку картину: їде перед нами інший «Урал», битком набитий, хтось навіть на бортах сидить. Машину трусонуло, й один боєць упав, бігом підвівся і мені назустріч біжить. Звісно, що і його забрали. Ще один на узбіччі стояв, чекав. Коротше кажучи, підбирали ми всіх. Ніхто не кричав, що немає місця. Лягали в причепі просто на речі, щоб хоч якось розміститися. Всього в «Уралі» назбиралося десь 70 людей.

— Вас дорогою обстрілювали?

— Так. В якийсь момент я помітив, як на полі з­за бугра дві людини в маскувальних халатах — раз і підвелися. Після цього біля нашої машини вибухнуло зліва, а потім справа (стріляли з РПГ). А тоді лише спостерігав, як «зенітка» била зверху. Я сильніше натиснув на газ — і вперед!

— Коли вже змогли, так би мовити, видихнути?

— Як доїхали до основної траси, що веде до Артемівська, я зміг вийти з машини, сісти, закурити, нарешті за добу набрати рідних — і тоді вже точно видихнути.

О восьмій ранку ми приїхали в Артемівськ, а після обіду нас відправили до Красного Лиману, там і розселили. Ми думали, що нас ще кудись перенаправлять до кінця ротації. Про те, що вже за чотири дні поїдемо додому, навіть не здогадувалися. Та вранці 22 лютого ми вирушили до Чернігова.

Народжений у сорочці

24-­річний дільничний інспектор Ріпкинського відділення Чернігівського відділу Головного управління Національної поліції Дмитро Булаш (минулого року — помічник чергового) у зоні АТО побував один раз. Проте цей раз запам’ятається йому на все життя.

— За три дні до виходу з Чорнухиного мене і ще чотирьох наших відправили на територію колишнього алюмінієвого заводу за селищем — нести службу (розвідку) з військовими. Ввечері 17 лютого оголосили тривогу — треба виходити. Ми зібралися і разом із військовими сіли в їхній «Урал». А там тісно — просто жах! Тож ми вп’ятьох позалазили зверху на кабіну. Коли заїхали в Чорнухине, там уже стояла колона військових. Ми пересіли на танк: троє залізли у відсік, а я і ще один товариш сіли зверху на броню. Пізніше я віддав своїм хлопцям униз автомата, бо триматися на танку було просто нереально, та ще й під обстрілами.

Люди сипалися з техніки постійно. Упав — і біжиш вздовж колони, щоб хоч якось прикритися від вогню. Я так у всій екіпіровці кілометра півтора пробіг. Тут бачу — воронка. Я в неї застрибнув, розуміючи, що сил уже зовсім немає. За мною ще троє. А тим часом частина колони проїхала. Бачимо — друга частина колони з’явилася на горизонті. Ми вискакуємо і знову давай бігти вздовж техніки. Так ще кілометр­півтора пробігли. Тоді змогли позалазити на неї. Я опинився на бронетранспортері. Поряд зі мною — хлопці поранені. Хвилин 15 їхали спокійно. Я тоді подумав: «Хоча б не почали із важкої артилерії обстрілювати». І тут — бах! — відчуваю лише, як піді мною піднімається (видно, від вибухової хвилі) кришка люка. Я упав на землю і на якусь мить відключився. Прийшов до тями, піднімаю голову — колона вже закінчується. Я піднявся, все тіло болить, намагався наздогнати колону, але не зміг. Упав на сніг. Добре, що поряд кущі були. Я туди заліз. Від контузії з обох вух іде кров, я майже нічого не чую, ліва рука повністю побита, посічена осколками, не розгинається…

Почав потихеньку знімати з себе розгрузку, розминати руки. Знімаю каску, балаклаву, а з неї аж тече! Лежу і думаю: «Що робити? Якщо сепаратисти не помітили (а вони ж зовсім поряд були), як я випав, і якщо до вечора дотягну, буду якось по слідах шукати дорогу». Хвилин, може, за 20­30 я побачив, що на дорозі з’явився мікроавтобус Volkswagen і за ним БТР. Я вибіг до них із піднятими вгору руками. Вони спочатку не зрозуміли, що я свій, — прямо перед моїми ногами пройшлася черга із БТРа. Тут із мікроавтобуса вибіг один із наших хлопців, він мене впізнав (як потім з’ясувалося, це було авто чернігівського зведеного загону міліції. — Авт.). Мене затягли на бронетранспортер. Я аж заплакав, як там опинився. Коли ж наша колона заїхала в Миронівку, Volkswagen кудись зник.

Зустрівся зі своїми, а точніше з командиром зведеного загону (нинішнім начальником Головного управління Національної поліції в Чернігівській області) Едуардом Альохіним, Дмитро вже за Миронівкою. Машина, якою їхав командир, потрапила під обстріл (детальніше про це — далі), і йому довелося пересісти на самохідну артилерійську установку (САУ) до військових. Так вони із Дмитром опинилися в одній колоні.

— Командир затягнув мене на САУ. Почав розпитувати, що зі мною. Він аж кричить, а я все одно нічого не чую. Потім він зупинив «швидку», що якраз проїжджала поряд, попросив вколоти мені знеболююче. Далі я пам’ятаю фрагментами.

В Артемівську Дмитра передали медикам «швидкої», тоді вертольотом переправили до Харкова, де він близько місяця пробув у госпіталі МВС, звідти перевезли до госпіталю МВС у Чернігові. Потім він лікувався у Києві і в Ріпкинській ЦРЛ. Всього у лікарнях провів більш ніж чотири місяці.

— А зараз травми дають про себе знати? Довго від усього відходив?

— Руку травмовану, буває, хапають судоми, на ліве вухо погано чую і досі. Перший час, як приїхав, спати нормально не міг, усяке снилося. Особливо часто боєць із відірваною ногою, якого я бачив на БТРі…

Автомати напоготові, кулемети у вікнах

Тодішній заступник начальника УМВС області Едуард Альохін тієї зими поїхав у зону АТО в ролі командира зведеного загону міліції вперше.

— Ще при під’їзді до Дебальцевого було зрозуміло, що ситуація сильно напружується. На той момент Чорнухине стало так званою «сірою зоною», воно вже не було однозначно зайняте нами. Поїздки селищем були дуже небезпечними: все гриміло і горіло, а навкруги — трупи! Їдеш у штаб на інший кінець селища — швидкість на максимумі, автомати напоготові, кулемети у вікнах.

Тоді вже відбувалися серйозні бойові зіткнення. Ми ж із собою мали лише стрілецьку зброю, тож військові 128-­ої гірсько­піхотної Закарпатської бригади (з ними наші правоохоронці несли службу і всіляко взаємодіяли. – Авт.) ділилися з нами озброєнням. Причому ділилися останнім, бо їм самим всього не вистачало. Але вони розуміли важливість і наших позицій також. Військові, в принципі, ділилися всім, чим могли, — і продуктами, і бензином, і технікою. За що їм окрема подяка!

17 лютого нам дали команду прориватися з оточення. Наш загін зібрався, завантажили техніку, боєприпаси, чого не змогли забрати, знищили на місці, розмістилися по машинах. Чотири-­п’ять годин ми сиділи у повній готовності і чекали команди на вихід. Почали виходити з Чорнухиного лише пізно ввечері. Дорогою потрапили під сильний обстріл. Ледве добралися до Дебальцевого.

Пам’ятаю, коли розвиднілося, ми проїжджали буквально за 800 метрів від сепаратистських танків. Бойовики не встигли розвернутися і відкрити по нас вогонь. Напевно, спрацював ефект несподіванки. Думаю, вони просто не очікували нас там побачити.

За той час довелося побачити всяке. Просто переді мною снаряди влучали в машини. До речі, не оминула ця участь і «Шкоди», якою їхав я. Десь на півдорозі її обстріляли, і вона заглухла (скоріш за все, куля пробила двигун). Ми з водієм і ще з одним військовим зразу вискочили з неї. Нас підібрала техніка з колони, що йшла поряд. Мене на ходу затягли на САУ. Підібрали і військового. Водія забрав КамАЗ, який їхав слідом. Уже потім водій розповідав, що він побачив, як за кілька хвилин після того, як ми від’їхали, наша машина загорілася.

На жаль, наш загін поніс людські втрати. Десь за тиждень до виходу з Чорнухиного на блокпосту на алюмінієвому заводі поранило Олега Науменка (26-­річного сержанта Корюківського райвідділу міліції. — Авт.). Сепаратисти практично впритул розстріляли їхній блокпост із підствольних гранатометів. Олег отримав поранення хребта, його контузило. Незважаючи на обстріл, наші бійці встигли зорієнтуватися і відкрили вогонь по бойовиках, убивши кількох із них (коли потім подивилися їхні документи, виявилося, що вони росіяни). Олега доставили в польову медроту в Дебальцеве. За кілька днів усіх поранених намагалися вивезти звідти до Артемівська, але їхню колону повністю розстріляли. Коли наш загін виходив із Чорнухиного, ми про це ще не знали. Олега шукали довго, його тіло змогли привезти додому лише на початку березня.

Взагалі, це дуже сумна історія... Не повинні, на мою думку, правоохоронці гинути на війні!